Приїхали забирати людей із пекла Попасної, під час танкового бою, а вони: “Не треба, ми в себе вдома”. Розповідь начальника управління патрульної поліції Луганської області Віктора Левченка
Приблизно на третьому тижні “великої війни” евакуація ще більше ускладнилася. Російські окупанти систематично знищували форпост Луганщини – Попасну. Там були великі втрати і в українських військових, і у ворога.
– Надійшла інформація, що в локомотивному депо у сховищі перебувають близько 90 осіб: поранені, літні, люди з інвалідністю, діти, і вони потребують евакуації, – розповідає Левченко. – Голова військово-цивільної адміністрації подзвонив мені.
Повисла німа пауза: всі розуміли, що це може бути квиток в один бік.
Тоді ніякого броньованого транспорту в нас не було – звичайні автобуси, патрульні автомобілі. Я поклав слухавку і сказав колегам: “Я їду. Хтось поїде зі мною?” Вони одразу зголосилися. Мене це здивувало. Адже всі знали, що таке Попасна. Ми довезли і вивантажили людей, яких евакуйовували, зібрали колону і вирушили.
На кожному українському блокпості українські військові дивилися з подивом і перепитували, чи точно “копи” розуміють, куди їдуть. До депо дісталися під обстрілами – все навколо горить, кадри, наче з фільмів жахів, тільки відбувається все наживо.
Тут уже йдуть бої. До нас підбіг командир роти 24-ї механізованої бригади і каже: “Що ви тут робите? У нас танковий бій. Ми спалили їм два танки. Вони наступають! Хто ви?!” Ми сказали, що патрульні. А він: “Ви що, з глузду з’їхали? Яка поліція?!” – сміється Левченко.
“Копи” спустилися у сховище і повідомили людям, що приїхали їх вивозити. Але попаснянці відмовилися – мовляв, вони в себе вдома.
Офіцер зізнається, що тон розмови підвищився:
– Я взяв за руку найбільших прихильників залишитися, вивів на вулицю і показав: “Дивіться, немає у вас більше дому! Зараз у вас дому немає. Але у вас є життя, яке ви можете зберегти, щоб потім усе відбудувати!” І люди потроху почали погоджуватися – один, другий.
Ми виносили на руках і на ношах людей з інвалідністю, поранених. У цей час нас обстрілював снайпер, були одиночні постріли. Нас прикривали бійці “двадцять четвірки”.
Ми винесли всіх. Я вважаю, що це великий успіх. Жодного не залишили в сховищі. Розуміли, що якщо їх там залишимо, вони загинуть, адже туди ніхто не довезе ані їжі, ані води, – розповідає поліцейський. – Здавалося, на це пішла ціла вічність. А насправді – годин п’ять.
За матеріалами Новинарні
